Чим є культурна журналістика?

Культура це така сфера, якою часто хочуть займатися ті, що тільки-но прийшли у редакцію. Вона ідеалістично асоціюється із стилем життя, де журналіст в культурі займається читанням прекрасних книжок, перегляданням усіх фільмів перед прем’єрою, прослуховуванням дисків і тому подібне. А потім може про те все писати і заробляти на тому гроші.

Це є гарна сторона, але є також інша. Такий журналіст мусить прочитати ті всі книги, мусить переглянути ті всі фільми перед прем’єрою, мусить прослухати ту музику і постійно зберігати емоційне відношення до того. Ці емоції є важливим аспектом, який відрізняє писання про культуру від писання про політику чи про суспільне життя. Звісно, світ емоцій є скрізь присутній, але особливо в культурі людина в тих емоціях працює.

Писання про культуру є завжди переконуванням когось у чомусь, просто ми або заохочуємо когось до перегляду даного фільму, або намагаємось його знеохотити. Найчастіше, ті тексти мають в собі величезну дозу суб’єктивізму, але зазвичай, а це є 90 відсотків часу, ми пишемо про те, що нам подобається, а що ні, на що варто звернути увагу читача і від чого її відвести.

І це дуже важко. Буває важко одночасно зберегти певну дистанцію, тому що ми несемо інформацію загальній публіці, не лише до прихильників певного жанру, певної книжки конкретного письменника. І одночасно зберегти в собі основний запал, який дозволяє нам виглядати вірогідним для інших. Оскільки ми маємо комусь щось радити, то й мусимо бути достовірні в цій справі. Маємо бути правдиві, що дійсно любимо, нам сподобалось і в зв’язку з тим, ми змогли це відчути особисто. І це з року в рік для журналіста, який займається культурою, є щоразу важчою працею.

Є теж інша важлива справа, а саме – ідеальним журналістом вважають того, хто знає щось про все і усе про щось. Себто повинна бути певна фахова спеціалізація в якій цей журналіст чудово орієнтується. Також, а навіть в більшій мірі, є в культурній журналістиці. Це означає, що тут необхідно знати щось про усе, мати загальні знання, які дозволяють розмовляти з людьми про культуру, але так само треба мати дуже великі знання в певній ділянці культури. Так сталося, що культура розвивається дуже мозаїчно, поглиблюються всякого роду культурні ніші. Світ культури, як ми можемо зараз побачити, складається із десятків, сотень, може навіть тисяч таких ніш, в яких читачі, глядачі і адресати того, про що ми пишемо, дуже часто орієнтуються краще ніж ми. Це дуже важка ситуація, тому що

в політичній журналістиці журналіст завжди має роль когось, хто знає, когось, кому ми повинні довіритись, бо він отримує знання із першоджерел. В культурній журналістиці є інакше, бо на певному рівні всі ми бачимо ті самі фільми і книги, а такий журналіст повинен із того взяти щось більше, довести, що в цьому розуміється і може додати свою частку в сукупність інформації і поглядів на щось конкретне.

Непросто є також із освітою такого журналіста. Є дуже багато можливих шляхів, які провадять сюди, але є мало сфер, в яких можна довчитися і стати журналістом. Такою сферою є театр, де театрологія служить тому, щоб з’являлися такі журналісти або музикологія (переважно класична), яка допомагає в тому, щоб були люди, які можуть говорити, навчати і критично аналізувати матеріал в рамках світу музики. Зараз є великі проблеми із браком спеціалістів-журналістів в галузі кіно, популярної музики чи навіть існує нестача рецензентів книг. Врешті решт найважливішим тут є запал, особистий досвід і роками здобуті знання перебування в культурі і читання про неї.

Хто може писати про культуру?

Писати може кожен, але питання полягає в тому чи кожен захоче те прочитати. Це є фундаментальна правда, тим паче, що в добу Інтернету, аби щось опублікувати, не треба мати гроші, спонсорів та видавництво. Можна писати і діяти. І в цей спосіб про культуру пишуть блоґери, є сторінки присвячені культурі як такій чи її конкретним видам або наприклад блоґи з рецензіями. Я й сам взявся за це, тому що певного часу визнав, що тут існує інше поле культурної діяльності, тут практикується безпосередній вид розмови, якщо є читачі, які постійно слідкують за наповненням сторінки і коли з ними можна обмінюватися думками та щось від них дізнатися.

Це добрий і швидкий метод зворотної реакції читача, що для журналіста є надзвичайно важливим. Але це дуже рідко буває в паперовій пресі і певне ще рідше в телебаченні, тому що люди відчувають деякі бар’єри, перебуваючи із такою закритою журналістикою. В принципі, ми не маємо можливого засобу як про це поговорити, тому що немає відповідного каналу спілкування. В Інтернеті той діалог відбувається постійно, розмова триває цілий час і як правило, кореспонденція, що приходить у паперові видання як «Przekrój» має вигляд переважно електронних листів чи коментарів до текстів в Інтернеті, наприклад в Facebook’ці.

Тож повертаючись до теми, писати може кожен, от тільки кожного випробує ринок, брутально кажучи – інші читачі. Значна частина людей, що актуально мають свої блоґи, згодом в житті займатиметься чимось іншим і це, на мою думку, є нормально.

Є період дуже великої відкритості на культуру який трапляється в старших класах, на навчанні у вузі, інколи раніше, а інколи пізніше. Властиво це і є піковий момент, коли молоді люди дуже багато абсорбують і коли формуються їхні смаки. І тоді дуже часто люди мають дуже велику потребу писання і теж часто пізніше її втрачають, тому що займаються в житті чимось зовсім іншим.

В загальному, вони продовжують перебувати в культурі, але не надто хочуть про неї писати, бо знають, що є їхні конкуренти (в минулому блоґери), друзі, що стали журналістами і взялися за це професійно, тож на тому вся пригода завершується.

Виживуть тільки ті, хто матиме сказати щось більше і більше витиснути із якогось загального явища, глибше пережити, відчути і описати це іншим у цікавій формі. Але виживуть також і ті, хто матиме в собі достатньо самозречення, щоби лишитися у професії, тому що вона вимагає щоденного, виснажливого життя у культурі в наказовому розпорядку, аби для прикладу могти звеліти собі піти і побачити щось, коли цього не дуже хочеться.

Різниця полягає в тому, що професійний підхід включає в себе змушування  себе до чогось, на відміну від просто підходу хобі. Це призводить наприклад до того, що по кількох роках писання такі журналісти вигорають, стверджуючи, що не хочуть писати про щось, що є їхнім захопленням, але ніколи не може бути їхньою професійною справою цілого життя.

Музичний критик, історія і сучасність

Як дехто може собі пригадати музичного рецензента 80-х років, то знає, що він мав кілька істотних рис, які вирізняли його із натовпу. В першу чергу, він мав доступ до музичних матеріалів, тобто мав когось за кордоном, мав можливість частого перебування в інших країнах або просто мав добрі відносини із торговцями, що звідти перевозили ті записи. На той час це був власне образ музичного рецензента.

На даний момент доступ до музики має кожен, коротше кажучи, слухачі мають однаковий доступ до музичних дисків, а іноді навіть кращий, тому що журналісту не завжди годиться користуватися нелегальним ринком музики. Тобто, якщо матеріал вийшов у Інтернет перед прем’єрою, журналісту не до кінця личить писати рецензію на цей матеріал, хоч слухач може вже слухати ту музику. Це ситуація, яка повністю нівелює дистанцію поміж музичним журналістом і його читачем. Інша річ, колись музичний критик мав зазвичай повний доступ до закордонної преси, а люди які читали його рецензії такого доступу не мали. Він також мав доступ до концертів, тому що бував за кордоном, а ті виконавці не виступали у нас. Актуально, всі сучасні виконавці, яких можемо собі уявити, можуть виступати в нашій країні, тому черговий бар’єр між музичним рецензентом і слухачем зник також.

Прийшли дійсно важкі часи для людей, що професійно пишуть про музику. Але, на мою думку, цей час є дуже цікавий, бо тепер нічого не залишилось окрім просування себе способом писання, словом, стилем, ідеями. Цілком чесна гра.

Етика в житті журналіста у сфері культури

Моє улюблене запитання з області етики в культурній журналістиці звучить так: «Як ви можете писати про диски, якщо самі не вмієте грати?». Відповідаю питанням на питання – то для кого в такому випадку, грають ті музиканти, які вміють грати – чи для інших музикантів, що вміють грати чи радше для людей, більшість з яких грати не вміє? Для мене є очевидний той другий випадок. І по друге, якщо б про музику могли б писати лише люди, які вміють грати, то забракло б людей, які можуть писати. А насправді відповідь на це запитання є дуже проста –

більшість людей, що пише про музику таки вміють грати. Звідси звичайно народжується стереотип неуспішного музиканта, який полишив свою кар’єру, закинув свою гітару у кут, бо йому щось там не виходило і в результаті зайнявся писанням.

Особисто я знаю дуже мало музичних рецензентів, які не вміють грати на якомусь інструменті, а таких приблизно є 5-10 відсотків. Переважно це є люди, що свого часу дійсно закинули гітару в кут, але зараз прошу звернути увагу на певну річ – вони вважають, що їхні вміння не є на стільки добрі, щоб вибрати кар’єру музиканта. Такі особи є часто самокритичні у відношенні до себе і тим самим вони виконують першу умову, щоб писати про музику. Бо якщо вони є самокритичні, то запевняю, що будуть критичні у відношенні до інших і завдяки тому будуть більш вірогідні в своїй праці. Очевидно, ті вміння гри та знання зі звукозапису та продукції музики є тут дуже істотні і це перевага, що дозволяє відрізняти легкі речі від важчих, твори зроблені нашвидкуруч від тих, на які пішло багато праці. Так чи інакше, в кінцевому результаті людьми сприймається ефект, людьми, що не мусять мати знання про музику, літературу і фільми. Вони просто хочуть знати чи варто, не зважаючи на всі знання і це є найважливіша умова, не залежно від того чи ми вміємо грати на флейті, гітарі чи на перкусії і чи вміємо знімати фільми.

Постає друге основне питання – «що ви робите зі всіма тими дисками, які отримуєте безкоштовно?». На мою думку, це глибока проблематика, що пов’язана із лояльністю відносно читача, фірм звукозапису, дистриб’юторів чи організаторів концертів. Ті останні тут якраз є найменш важливі, бо взагалі  досить неохоче приймають журналістів на свої масові заходи і не мають жодної вигоди з того, що після концерту буде опублікована стаття, оскільки після концерту квитки вже не продаватимуться. У зв’язку з тим, логіка організатора концерту є зовсім інша ніж логіка виробника дисків, в котрих життєве зацікавлення якраз і полягає на тому, щоби журналістів засипати дисками а вони про них написали.

Зрозуміло, що не про всі диски буде написано, не всі диски залишаються в редакції чи у рецензента, бо людям, які описують музику, як правило, потім ці диски належать. Ці предмети, що лежать на поличці, припадають пилом або таки вживаються, себто прослуховуються, є тільки знаряддям знань, якими користується рецензент. Скажімо, це є навіть необхідність, щоби рецензент мав доступ до все більшої кількості записів і знань, дякуючи тому, мабуть, буде кращим рецензентом. Бо якщо треба буде написати про новий диск Red Hot Chili Peppers, а на поличці є три попередні альбоми гурту, то можна буде їх легко порівняти із новим.

Якщо відбувається відтік даних, себто рецензент позбувається дисків, наприклад продаючи їх через інтернет-магазин, це вже трохи гірша ситуація, тому що ми не знаємо, в якому моменті наступає так звана автокорупція. Вартість самого диску тут не є найважливіша, але все таки є достатньо істотна, так само як і вартість книжки, а суми з окремих дисків та книжок дають непоганий потенційний готівковий прибуток.

Знаю журналістів, які в так званих «важких часах» займалися продажем дисків, але знаю також молодих журналістів, які мене питають, що я роблю із подарованими дисками. Недавно до мене підійшов конкретний успішний молодий фахівець і сказав, що дістав десять дисків, які йому взагалі непотрібні і тому продав їх через інтернет-магазин. Я його запитав чи він на тому щось заробив і відчув це, його відповідь була ствердна. Зараз він знаходиться у важкій етичній ситуації, тому що скоріш за все він знову захоче заробити, відчути це вдруге. Тому можливо кращим виходом тут буде роздати ті записи задарма, бо якщо ми не любимо Red Hot Chili Peppers або книжки Вєслави Шимборської, то комусь вони можуть пригодитися і хай цим користується, це гарно. Відтак рецензент не відчує пресингу, що заробляє на тому, одночасно пишучи про культуру і маючи на ній зиск.

Часто люди задумуються, куди мають піти, щоб писати про культуру. Моя пропозиція є базова – курс асертивності. Це набагато важливіше ніж курси з кіно, театру, музики, цього всього можна навчитися самому. Але якщо в собі нема асертивності – сили сказати собі «ні» і відмовляти прес-агентам, письменникам, артистам, які дзвонять – тоді дійсно будуть великі труднощі на всю журналістську кар’єру.

Поради для тих, хто тільки починає журналістську пригоду

Найгірше, це коли, не дай Боже, старший журналіст радить молодим журналістам. Тому що вони не візьмуть собі цього близько до серця. А все ж спробую. Мої поради це в жодному разі не жарт, вони є щирі і дуже практичні.

1. Бути вірним тільки читачеві. В цьому випадку є дуже легко оцінювати всі етичні питання, роздумувати над проблематикою моралі. Якщо ми про це пам’ятатимемо, що пишемо для читача – все буде гаразд.
2. Перед тим, як щось опублікуємо – маємо перевірити, що пишемо щось нове. Ми живемо в часах потужної інфляції слова і думки, всього є забагато. Тому кожна думка втрачає цінність, якщо повторює щось, що вже було сказано раніше. Журналіст повинен прочитати ним написаний текст для потенційного читача, ба навіть зробити більше – глянути глибше: прочитати все, що було написано і сказано до нього. А це тільки для того, щоби знати, що в його тексті є можливо щось невелике, але те, що відрізняє його спосіб мислення від попередніх текстів на цю тему.
3. Правило обмеженої довіри до самого себе. В теперішніх часах завжди знайдеться хтось, хто знає більше ніж ми. Тому варто мати контроль над тим, що ми подаємо у світ, перечитати раз, другий, а потім ще і ще, аби мати впевненість, що ми не зробили якусь помилку. Але й так напевне хтось нам вкаже на ляпсус.

Зараз мені нічого не залишається, тільки побажати Вам успіху і вдалих матеріалів. Маю надію, до зустрічі!