Культура «instant», культура реміксу та їхнє значення в сучасній комунікації

Щоб відповісти, що таке культура «instant» (англ. «моментальний» - ред.) та культура реміксу, треба звернутися до кулінарних метафор. Колись дуже довго готували каву: старанно, послідовно, проціджували, переливали, підігрівали. А сьогодні, виявляється, достатньо розчинити у воді ложечку гранул – і маємо каву. Це ж саме з реміксом:

колись було відомо, що є текстом – те, що виразно відмежовується від решти частин, що має внутрішній порядок, початок і кінець. Сьогодні того нема.

Пам’ятаю свій перший досвід зіткнення із культурою такого типу. Це було в Сполучених Штатах: студенти показували мені свого «Громадянина Кейна» (популярний у США фільм, реж. Орсан Уелс, 1941 р. – ред.). Цей «їхній» «Громадянин Кейн» полягав у тому, що вони вирізали і наново змонтували сцени фільму так, як їм це подобалося, згідно із власною концепцією, додавши різноманітні вокальні елементи. Все розпочиналося з кінця, потім 3 рази повторювався той самий фрагмент, бо він їм дуже подобався і т. д. Студенти настоювали на тому, що це «їх» фільм. А те, що його зняв Орсан Уелс, маючи власний задум, було неістотним: новий, «їхній» фільм, який де-факто існує.

І якраз під знаком таких віянь і таких культур ми сьогодні живемо.

Уже не діє модель «суперпасивний споживач – суперактивний творець», ці дві ролі перемішалися. Сьогодні ми маємо менш активних виробників і більш активних споживачів інформації. Останні стають своєрідними «просументами» - виробниками і споживачами одночасно.

І це не стосується лише вузької групи віртуозів, які вміло володіють комп’ютером, вельми активні в мережі, які проводять там чимало часу і займаються творчістю. Це стосується нас усіх: коли ми робимо листівку з матеріалів, які є в інтернеті і додаємо багато різних елементів, ми тим самим створюємо якесь творіння, якийсь продукт. Добре це чи погано? Це питання безглузде. Проблема нашої культури полягає у відході на задній план оцінки: чи я здатний або не здатний? У мене часто запитують, де проходить межа, або чи її вже перейдено? Чи сучасна реклама вже знаходиться на другому боці тієї межі – якщо чогось показувати не можна, бо воно ображає чиїсь почуття? Я відповідаю так: чи були протести, або чи з'явилася якась організована група, яка сказала «Нас це дуже зачіпає, ми проти цього»? Ми дуже віримо в те, що за нас це зробить закон. Але у багатьох випадках закон просто не встигає за розвитком ЗМІ. Тому ми – громадяни, глядачі, слухачі - повинні взяти справу в свої руки, повинні почати це інтерпретувати, говорити про те, що нам не подобається. Якщо ми почнемо це охоплювати, почнемо говорити про інтерпретацію аудіовізуальних фактів, то матимемо шанс це пережити, проконтролювати. Насправді головна проблема контролю над ЗМІ – це не проблема виробника, того, хто створює продукт. Це проблема того, хто його сприймає, споживає, хто говорить «це добре, а це погано», підсилюючи оцінку власними аргументами.

Ремікс та оригінальність

Колись мій приятель, молодий поет сказав мені, що після Шекспіра немає що писати, так як він вже все написав. А я тоді в нього запитав: «Що б ти хотів сказати в цій поезії, яку б хотів творити?» І тут якраз була проблема, так як він писав мовою текстів, які вже існують. На мою думку, і з реміксами, і з плагіатом справа виглядає просто:

якщо ти хочеш і в змозі сказати щось оригінальне, то це не плагіат. Може статися так, що до тебе це вже дехто сказав, але ти не знаєш того тексту – у цьому випадку твій твір теж не буде плагіатом.

На багатьох інтернет-порталах ми постійно зустрічаємо чужі тексти. В якості джерел ці сторінки використовують інформаційні агентства, статті з зарубіжної преси. Я підписаний на кілька іноземних тижневиків. І нерідко після двох тижнів в польській пресі мені доводиться зустрічати навіть не переклади, а своєрідні перекази, «перифрази» статей, які я вже прочитав. Наприкінці, в кращому випадку, малим нечітким шрифтом написано «Текст написаний на основі статті Х», або «Текст написаний завдяки У». Мені це не подобається, це свідчить про намагання сховати автора в тінь.

Справжній автор – той, хто написав ориґінал, хто властиво його створив. І коли я це знаю, але намагаюся приховати його роль, закопую десь глибоко, а сам говорю, що насправді це мої слова, що тут багато казати – я краду!

Я краду у справжнього автора його гроші, а ще його честь. Адже він автор, йому належать ці слова і він за них відповідає. Тому цей критерій дуже важливий: чи ти можеш сказати щось оригінальне?

І яким чином ти це висловлюєш? Тут ми підходимо до явища реміксів: ти можеш створити щось нове, оригінальне, беручи вже існуючі (неориґінальні) елементи. Але належить пам'ятати, що тут немає чіткого правила, наприклад: не можна використовувати 3-х елементів з одного і того ж тексту. Ні, не можна використовувати весь текст – це ми знаємо. З іншого боку, якщо ти використовуєш якусь частину, з якої може випливати, що він був її творцем – треба обов’язково вказати її дійсне походження. Це важко пояснити, але легко проілюструвати на прикладах з творчої практики: коли можна тицьнути пальцем і запитати «чи це твоє, чи чиєсь?» Цей факт повинен бути чітким, повинен виникати з самого тексту: або ти автор цієї фрази – або хтось інший.

Роль журналіста у змінних медіа

Сьогодні з поняттям «журналіст» ми маємо певну проблему. Раніше така людина приходила на своє робоче місце, була відповідальна за якусь рубрику (тематику, відділ), йшла у місто (або дзвонила) і під вечір приносила якусь замітку, якусь інформацію про дещо важливе, що відбулося в цей день. Це була така гарна модель журналіста, по своїй суті фрилансера, такого самотнього яструба, який шукає правду (навіть якщо цією правдою були брудні під'їзди або неприбране сміття). Ця модель вже практично не існує.

Сценографічним доказом існування іншої моделі є великі зали у редакціях більшості газет: з боксами – спеціальними столиками мінімально відокремленими одне від одного. Це своєрідна метафора тотальності, глобальності. Журналіст є однією з мурашок у цій величезній команді.

Він може, наприклад, приносити інформацію – часто сиру, необроблену. Але вона повинна бути багаторазово перевіреною: «особа з прізвищем Х прочитала лекцію там і там, прийшло стільки і стільки слухачів». Цій інформації необхідно надати певну структуру.

Структурування – це велике мистецтво: що даємо, не даємо, на що кладемо натиск, а що залишаємо на фоні. І часто цим займаються люди, які не пишуть текстів.

Це дуже цікаве явище: газета по-суті створюється не тими, хто пише тексти, а тими, хто складає, зшиває, редагує те, що написали інші, накладаючи на неї певний ланцюг цінностей та пріоритетів.

Ця роль журналіста ще більше прискорюється, якщо йде мова про інтернет. Тут найчастіше тексти з'являються в останній момент. Я пам'ятаю, як писав фейлетони для конкретного порталу і від мене вимагали надіслати текст буквально протягом півхвилини, оскільки «якщо я цього не зроблю – то буде велика катастрофа» і т.д. Тут вже можна говорити про долі секунди.

Ми постійно поспішаємо, живучи в культурі, яка вимагає миттєвої реакції. Але поспіх не спонукає до того, щоб добре придивитися до тексту, щоб його повторно перечитати або якщо треба, прочитати його вп'яте, щоб подискутувати про нього з іншими перед опублікуванням. Стара культура роздумів журналіста над тим, «що ми пишемо і для кого пишемо» йде у небуття. З'явилася потреба швидкості і сильний тиск конкурентів.

У багатьох ЗМІ міркують так: «Хвильку. Ми цього не покажемо, але обов'язково покажуть інші. Тому забудьмо про сумніви: показуємо!» Часто журналісти позичають один у одного теми і уважно стежать за тим, що роблять інші. З іншого боку, це невід'ємний елемент кожної професії.

Яке майбутнє чекає на журналістику?

На запитання чи професія журналіста має майбутнє, я відповім банально: є багато людей, які хочуть бути журналістами, які навчаються цієї професії. Але всі вони повинні розуміти зовсім іншу (і не зовсім легку) роль майбутнього журналіста в суспільстві. Адже не йдеться про те чи мені добре, а про те чи я добре виконую свою роботу.

Від журналіста вимагають дуже багато. А він часто до цього не зовсім готовий. Потрібно, щоб він був учителем: багато знав, навчав людей, розшифровував те, що незрозуміло. Потрібно, щоб він виконував роль трохи схожу до ролі священика: наприклад, від людей, які роблять спеціальні "терапевтичні" ток-шоу, вимагають, щоб вони виконували функцію подібну до тієї, яку раніше виконували служителі релігійних культів, шамани. Врешті решт від журналіста часто вимагають, щоб він був клоуном, щоб він приносив людям розваги.

Виконувати ці всі ролі журналісти не в змозі. Багато хто з цієї причини має великі проблеми і сумніви. Причому це стосується не тільки всіх разом взятих трьох функцій, а й навіть однієї окремої, яку вони не спроможні виконати. Це дуже важка професія, до того ж вона вимагає перманентної самоосвіти, тому що техніка та технологія цієї професії постійно змінюється. Так само як змінюється розуміння її ролі в сучасному суспільстві.

Ким буде журналіст майбутньому? Великою мірою він буде «медіауокером», тобто особою, яка створює новини. Сьогодні частину цієї функції вже виконує так звана громадянська журналістика. Люди спонтанно, без грошей надсилають інформацію про дорожньо-транспортні пригоди, про напади, злочини. Вони роблять це перш за все через натхнення, бажання показати світу «як це було». Це позитивне явище і воно існуватиме. Але все-таки над такою формою журналістики існуватиме система контролю. Це ж редактор або власник того чи іншого ЗМІ у великій мірі буде вирішувати, яку сенсацію опублікують, а яку ні.

Думаю, що майбутнє полягає в спробі громадського контролю над цими двома групами: з одного боку над ЗМІ – щоб вони занадто не цензурували потрібну нам інформацію, а з іншого боку над нами самими – ми ж самі повинні вміти ствердити, що ми хочемо дивитися, а чого не хочемо.

Наприклад, я не хочу дивитися такі манірні матеріали (мода в новинах на них з'явилася останнім часом), що розповідають про те, як «хворі діти плачуть, потрібні гроші, треба відправити певну суму грошей!» і т.д. Це важливо і журналісти повинні цим займатися, але не в цьому місці – не в інформаційній програмі, яка має інші функції. Адже це не відомості, а вигляд, так би мовити, медіа-філантропії. Медіа можуть сприяти реалізації цих цілей. Але не переплутуйте це з журналістикою, яка повинна давати людині важливу, свіжу і корисну для неї інформацію. І це хіба чи не найскладніше в цій професії: бути собою, вміти протистояти тиску ринку, тиску з боку керівництва, намагатися робити це згідно із власним сумлінням. І вміти відмовитися тоді, коли совість кричить: «Ні! Не фотографуй людину, яка вмирає». Адже який це має сенс?

Які можливості дає робота в локальних ЗМІ?

У Сполучених Штатах є термін local news. Він з'явився в 70-і роки і має дуже негативне значення. «Локальні Новини» – це новини з таблоїдів, крикливі, по-суті маловажні («кіт, який заліз на дерево і пожежники мусили його звідти знімати»). Протилежність становили видання, які охоплюють всю країну і займаються серйозними (головним чином політичними) темами. Ситуація змінилася: на ринок прийшли цілодобові інформаційні телеканали, які містять і перший, і другий елемент – адже чимось мають заповнювати своє ефірний час. Сьогодні я приходжу до висновку,  що власне локальні ЗМІ, можливо, врятують публічний, суспільний елемент у нашій журналістиці. Локальні – це не лише ті, які шукають дірки на дорогах, а й ті, які говорять, чому люди погано живуть і що можна зробити, щоб вони жили краще. Буде погано, якщо ці локальні медіа стануть продовженням партійних поглядів, рупором конкретних (у тому числі локальних) політичних сил – адже тоді це придворні ЗМІ, які ретранслюють промови місцевих чиновників. Сподіваюся, в цей бік ЗМІ не підуть.

Локальні ЗМІ мають великий шанс, тому що люди з одного боку люблять стежити за великими подіями, які показують глобальні медіа – з іншого вони хочуть бачити місця, якими вони щодня йдуть на роботу.

Такі медіа мають шанс у випадку, якщо зроблять ставку на місцевий колорит, на локальну культуру, яка не має шансу пробитися на медіаполе метрополії, або мусила б чимало інвестувати, щоб туди пробитися. Одним словом, термін «локальні» не означає тільки «місцеві справи» або «діри в дорозі». Він означає також просування локальної культури (в широкому розумінні цього слова), яка охоплює як сучасні, так і традиційні аспекти життя конкретного суспільства. Коли здійснюватиметься щось подібне, я впевнений, що такі ЗМІ матимуть успіх і популярність серед людей.

Поради молодим журналістам

Перша і основна порада: не бути занадто самовпевненим і не думати, що історія світу почалася з ери інтернету, а авторитетів вже не існує. Слухай людей, особливо тих, хто працює в цій професії багато років! Вони – не дивлячись на те, що слабо знають інтернет – можуть тобі дуже допомогти, бо знають, як розмовляти з людьми.

Журналіст, це перш за все людина, яка вміє знайти, зав'язати контакт. Потрібно знати певні психологічні принципи, треба знати, в який спосіб і до кого звертатися і т.д. Це безцінний досвід, це знання, які ти рідко знайдеш у підручниках. А це вимагає практики. Якщо ти це здобудеш, тоді твій співрозмовник відкриється, буде з тобою щирий – а це найголовніше.

По-друге, в нинішнє століття реміксів і плагіату – перевіряй. Завзято перевіряй підтверджене, перевір 2-3 рази. Я часто наштовхувався на ситуацію, коли молоді журналісти, маючи лиш першу літеру імені, кажуть: «Ай! Неважливо, напишемо Андрій або Антон». Ні, ми пишемо про живу людину. Цей хтось може відчувати себе дуже незатишно, коли ми змінимо його ім'я чи прізвище. Це не дрібниці – це по-справжньому основні сигнали того, як ми ставимося до людини, до свого співрозмовника.

І третя порада: будь в гармонії з самим собою. Ти не мусиш бути журналістом, коли щодня повернувшись додому відчуваєш, що робиш щось несумлінно, що це робиться не так, як по-твоєму має бути. І справа тут не в шефі – більшість людей переконана, що керівник повинен бути інший, кращий. Йдеться мова про те, що вся атмосфера в твоїй роботі повинна будувати команду. Ти повинен вірити собі, залишатися у злагоді зі своїм сумлінням – і одночасно маєш довіряти своїм друзям і колегам на роботі. Можливо, це тому така нелегка професія, тому що вимагає колективності, розуміння і здатності навчатися протягом всього життя.

Професор Вєслав Ґодзіц пов'язаний з Вроцлавським та Краківським університетами. В минулому працював в Інституті Аудіовізуальних Мистецтв, де отримав ступінь доктора і професора. На сьогоднішній день – штатний працівник у Вищій Школі Соціальної Психології у Варшаві, де займає посаду проректора, відповідального за студентські та дидактичні справи.

Засновник і головний редактор наукового щоквартальника «Популярна культура» (виходить з 2002 р.). Науковий редактор книжкової видавничої серії "Попкультура і медіа".

Займається теорією кіно та аудіовізуальних ЗМІ, семіотикою і риторикою медіа-текстів. Вів дослідження метафорики кіно в контексті лінгвістичних теорій. В останні роки цікавиться проблематикою нових ЗМІ, приділяючи особливу увагу телебаченню та інтернету. Протягом декількох років веде комплексні дослідження телеглядача (зокрема, жанрів польського ТБ у світлі теорії сприйняття) і контексту популярної культури.