Чому закордонна журналістика цікава?

Закордонна журналістика для мене цікава тим, що несе набагато більше цікавих і нещоденних і так званих «вичесаних», або як кажуть молоді люди «відпалених» подій, на які не можна розраховувати. Це по-перше. А по-друге, це – відкривання світу, яке дає більше задоволення, дає більше можливостей зробити щось з собою, зі своїм чи то талантом, чи знаннями, чи бажаннями, ніж, на мою думку, тільки і виключно робота на місцевому подвір’ї. Я нічого не хочу сказати про своїх колег, які працюють на локальному подвір’ї, хоча вони часто з нас, як з закордонної редакції і закордонних журналістів, так як я, сміються. Вони вважають, що ми говоримо про речі, які нікого не цікавлять. А я постійно їм пояснюю, що можливо так і є, але якщо одного певного дня вибухне війна в Ірані, то всі будуть питати як таке могло статися, а я буду знати. І це є така річ, яка пояснює, що варто цікавитися, яка для мене є двигуном, який заводить цілий механізм конструювання матеріалів і шукання інформації.

Я не цікавлюся всіма справами, бо не маю уявлення про те, що зараз, наприклад,  відбувається в Тайланді, чи які важливі політичні події там відбулися останнім часом. Але маю свою частину світу, свої улюблені країни і намагаюся бути в курсі подій, намагаюсь бути спеціалізованим.

Бо кажуть, що майбутнє мас-медіа – це Інтернет і тематичні канали, тому вважаю, що майбутнє журналіста на сьогодні – це буття міцним в чомусь  в чому насправді можна бути, з огляду на те, що журналіст вміє, що знає і що любить.

 Яка специфіка професії закордонного журналіста?

Кореспондент приречений тілька на себе. І від нього залежить, від його чутливості, його зацікавлення тим в якому він є місці і що з цим місцем діється. Те, чи таку боротьбу з вітряками часами... Оскільки, якщо Ти один, так як я наприклад у Великій Британії, то маєш так: вся країна, плюс ще один острів збоку, плюс Північ Європи, і часом це річ не до охоплення. Але, дякуючи Богу, маємо Інтернет, і то навіть дуже мобільний, бо навіть в мобільних телефонах. І навіть якщо виїздиш до міста, в якому до цього часу не був, вже в аеропорту можеш перевірити яким потягом доїхати, які були останні події, не треба з кожним розмовляти, не треба бути всюди, щоб знати що діється. Колись єдиним методом контакту з редакцією був телефон.

Зараз можна бути більш самодостатнім, і таким більш запобіжним. Це є питання вивчення певних умінь, це є питання нараження перший, другий, третій раз на те, що є викональним, можливим і потрібним, а те, що є потрібне, є тотально невикональне, і шукання таких методів, щоб це обійти і зробити проблему і тему. Але, якщо питаєш про те, як собі радити з тим буттям самому, тобто і кермом, і моряком і човном, а часом навіть океаном, то складно і дуже легто багато речей прогавити. Тому в цій ситуації не можна обійтися без допомоги редакції, не вдасться тут робити роботу так як це треба було б зробити.

Бо тоді з цієї точки зору Ти вже не будеш сам. По-друге, треба орієнтуватися в місці, в якому знаходишся, треба орієнтуватися і цікавитися в тому, що хочеш зробити, треба планувати – деякі теми, бо дяких тем не вдасться зробити наприклад в Великій Британії чи Швейцарії, чи в Німеччині чи особливо в США в той сам день, або з дня на день. Бо, по-перше, це відстань, по-друге, це те – що вони знані, важливі, відомі люди і ніколи не мають часу. І треба або добиватися зустрічі, або знайти для них заміну, і до того ж ще вірогідну. Або просто знайти когось, хто зможе показати таку ж проблему, але інакше. І такі сходи проходжу кожного дня при кожній темі. Можу сказати, що у Великій Британії буває, що дзвонять з редакції і говорять: «Слухай, є така супертема, і треба було  записати того колишнього речника уряду. Але виявляється, що той колишній речник уряду зараз має фірму, яка має інтереси в цілій Європі, працює в Азії. Отже, він саме знаходиться в Токіо, має заступника, який міг би поговорити, але контактуватися з ним треба через речника. А речник міського голови Лондону колись сказав, коли я намагався домовитися про зустріч про те як будуть виглядати місцеві вибори, що домовиться про мою зустріч. Я чекав 2-3 дні – не було домовленості. Я задзвонив і запитав, що діється. А той сказав, що намагається мені допомогти, але ніхто не має часу поговорити.То я пропоную йому поговорити зі мною, на що він сказав, що прес-секретар є для того, щоб домовитися про зустріч з Тобою, а не для того, щоб з Тобою розмовляти. Це також така різниця, з якою можна зіткнутися. Я б це назвав логістичні проблеми. Але часом треба просити-благати, зробити очі кокер-спаніеля і це діє.

Хто такий військовий кореспондент?

Це складно визначити, бо в польських реаліях ми з цим мали справу тоді, коли була війна в Іраку. Така категорія вже існувала, але для нас це був новий досвід. Ми висилали польських солдатів до Іраку і тоді виникла ця категорія. Я особисто її  не люблю, бо військовий кореспондент – це особа, яка повинна бути принаймні на кілької війнах. І тоді має досвід, бо без цього досвіду Ти – тільки аматор, який пробує чогось навчитися. Це дуже складна робота, в який Ти приречений тільки на себе, і не тільки тому, що з Тобою немає редакції і команди, а тому, що кожен дивиться тільки на кінцівку власного носа і плечей, щоб бачити що діється позаду і попереду. Якщо не маєш двоосібну команду (як я і оператор), то ви не тільки навзаєм за себе відповідаєте. Дуже важливо мати при собі особу, якій можна довіряти, знати, що вона не зробить нічого дурного, яка цікавиться тим, що ми робимо. Яка не буде робити жодних небезпечних рухів.

Отже, творення в категорії військового кореспондента вдалої команди є найважливішим. Від цього все починається, а пізніше, найчастіше буває так, що треба виїхати дуже швидко і вкінці кінці прилітаєш на місце. І тоді починаються питання: спочатку про страх (звичайно, що є, бо без нього робота би не вдалася). Були журналісти, яка намагалися подолати бар’єр страху і це для них дуже погано закінчувалося. Питання «Чи матеріал цього вартий?». Відповідь звучить «Ні!». Тому, що це 2 хвилини і 30 секунд в ефірі і потім цього ніхто не пам’ятає, а Ти не живеш.

Отже страх має бути,  а також адреналін і до цього всього знання, зацікавлення, Твоє власне інтерв’ю. Я не був у війську,але всі операції, які ми робили на війні про це були пов’язані з військом. Було так, що анлгійські військові не впустили нас до табору в Іраку. І ми тоді ночували в іракців, приховувалися у лікаря, який про нас дбав більше, ніж ті солдати. Але така реальність, що без питання британських солдатів ми не мали інших можливостей. І тому ми поїхали в інше місце, від іракців довідалися про дуже цінні і цікаві речі. Тому журналістів можемо поділити на дві категорії: перша – це ті журналісти, які їздять із військом і показують одну сторону, яку бачить військо, і друга категорія – це такі журналісти, якими ми пробували бути. Ми пробували рухатися на лінії фронту, ані на одній, ані на другій стороні. Завдяки цьому ми могли побачити бомбардування бази з обох сторін. І це давало повну картину історії, яка в той момент відбувалася. Важливе значення також мають друзі. Ми з дружніми журналістами допомагаємо один одному, позичаємо щось один одному. Я мав ситуацію, коли в мене зіпсувався сателітарний телефон. І колега з радіо мені допоміг. Я задзвонив до редакції і попередив. Часом буває так, що не можна витягнути більшу кількість мікрофонів. Була ситуація, коли погоджуються на один мікрофон без лого. Тоді було нас 6 журналістів з польських ЗМІ і ми підключили одну камеру і каблями підтягували звук до себе. В таких умовах як війна, конфлікт, катастрофи конкуренція проходить більш на рівні твоєї інтелігентності і ідеї на матеріал, ніж тільки здобування відеозйомок. Важливим є те, як Ти цей матеріал покажеш. Такі умови роботи дуже збагачують, дають великі можливості формування себе і великий шанс на те, що своєю працею щось досягнеш. Я почав зі Сходу, бо для мене важливою була можливість побачити історію на власні очі. Я міг вам розповісти що там діється, бо я там був. Друга справа – це власне самозадоволення, бо я знаю як це було, як це пахло, смакувало, яка була атмосфера, хто що говорив, які були емоції. Тоді в Польщі це певної мірою відображається на кар’єрі і не тільки. І це не є так, що ті, хто виїздить має бути похвалений, бо це нормальна робота. Часто мене питають чи я більше заробляю за те, що виїжджаю. Ні. Маю задоволення і те, що певною мірою пам’ятаю, що мене колись в автобусі в Варшаві зачепила жінка і питала «Ви їздили до того Іраку і чи мама не боїться за Вас?». Я відповів, що мама вже пристосувалася. А вона на те відповіла, що боялася б за мене. Тому цю роботу не тільки варто робити тільки для заробітків, не тільки для виїздів, а й тому, що люди тебе запам’ятовують і говорять, що те, що Ти зробив було класне.

Чи польський закордонний військовий кореспондент відрізняється від колег з інших країн?

Польські мас-медіа вже не старомодні, так як це було певний час тому. Маємо чудові технічні засоби і можливості: квитки на літак, сателітні телефони, комп’ютери, камери – все, що треба. Залишається тільки питання знань та інтелігентності. Однак не маємо сили ураження, з якою вражають західні мас-медіа. Пам’ятаю таку ситуацію, яка вже стала анекдотом: тоді занепав Багдад, було 11 число, всі їхали до Багдаду, де вже не було ірацьких військ, де можна оголосити, що війна мала тільти часточку сенсу. І пам’ятаю як приземляється літак і з нього висипається близько двадцяти журналістів CNN, близько тридцяти виробників CNN, ще якісь люди, яких взагалі не можна зідентифікувати, дві тонни техніки і люди, які кричать «це сюди, а це тут». І ув там також Крістіана Аман. Нас було кілька осіб з Польщі. Підходимо до Крістіани і питаємо «Чому так пізно прилетіла?». І сміємося з цієї ситуації, питаючи чи не забагато вас тут приїхало, бо вас тут близько 40 осіб. А вона на це сказала, що це тільки початковий приїзд, бо ми починаємо з’їжджатися і разом нас буде близько 600. Отже, якщо йдеться про закордонні мас-медіа, то історія така: часом, як я спостерігаю за своєю роботою і їх роботою, то мені видається, що однак людина може зробити все те, що робить їх один репортер, маючи чотирьох допоміжних репортерів, плюс виробника продукції, плюс керівника проекту, плюс дві камери. Результати інші, бо вони можуть показати з іншого боку, знайти чотири інші підходи, але матеріал – це матеріал: матеріал має 2:30 і більше його не буде. Отже, те що вони мають таку силу ураження – то це є як цунамі в деяких ситуаціях, Але я не нарікаю на свою роботу. Я б тоді додатково мусів би бути відповідальним. А це не має сенсу.