Ну то берімося за мультими. І відразу випливаємо на глибокі води. Маю перед собою гострий і відважний текст. Я навіть сказав би, інтервенційний. Його авторки описують інцидент, який відбувся під час Днів Шкільної Культури. Один з класів залишився без опіки, оскільки вчитель мав травмовану ногу. Журналістки думають, що дирекція напевно про це була поінформована, а незважаючи на це учнями ніхто не займався. Тому почали комбінувати, що з собою зробити: піти наприклад до кінотеатру, чи на канікули. Насправді в певному моменті з’явилася вчителька і пустила учнів до одного класу, але за хвилину повинна була повернутися до свого уроку і молодь знову залишилася сама... Кілька осіб вийшло зі школи, решта ходила по коридорах школи. Журналістки задають в тексті питання: «Хто візьме відповідальність за цей інцидент? Чому учні самі мусіли задбати про себе?». Ну і халепа. Бо я цього не знаю. І напевно жоден з читачів. Але ви, приступаючи до написання цього тексту, повинні знати. І замість того, щоб задавати питання, треба просто відповісти. Ви можете домислитися, що дирекція була про все поінформована? Замість того, щоб тішитися здогадками, треба було це підтвердити і запитати, чому ніхто нічого не зробив. А чи вчителька не могла наробити галасу? Бо розумію, що вчитель попросив звільнення на цей час з роботи, щоб звернутися до лікаря? Подивіться скільки я вистукав знаків питання. Багато, правда? Занадто багато. Якщо б ви походили, поговорили, текст був би повнішим і цікавішим. Викликав би зацікавлення читачів. Бо інтервенція це чудова справа. За умови, що проведена до кінця і увінчана певним успіхом. У цій ситуації було б якесь розсудливе пояснення з боку редакції і обіцянка покращення в майбутньому. А що Ви вважаєте? Такі чудеса бувають у журналістів. Може Ви не мали часу, щоб з’ясувати цю справу, а може Вам не вистачило відваги. Бо навіть Ви підписуєтеся під цим текстом літерами, замість дати повне прізвище. У кожному разі варто було б повернутися до справи. Для добра читачів і для власної журналістської кар’єри.