Давайте зробимо невеличкий експеримент. Візьміть п'ять найбільш популярних газет, заплануйте собі перегляд новин (на підвечірок, а ще краще на вечерю), зайдіть на головні сторінки п'яти найбільших інтернет-порталів. У кожному з джерел знайдемо безліч тематичних новин – більш чи менш помітних. Я не хочу відбирати в когось із вас радість відкривання, але я можу гарантувати, що не раз ключова інформація на будь-якому із медій буде просто однією із багатьох на іншому. Може трапитися й так, що перша буде останньою. Або навпаки. Півбіди, якщо вони обговорюють одне й те саме зі схожим сенсом. Але що, якщо вони суперечать одне одному? Таке, здавалося б, тривіальне учнівське завдання насправді є чудовою відправною точкою для творчих роздумів про те, чим є інформація, за якими критеріями вона будується і за якими принципами вона розподіляється. У всесвітньому океані новин ці елементарні питання, схоже набирають найважливіше значення, а відповідь на них стає амбітним завданням. Давайте подивимось глибше.

Google yourself!

Деякі говорять, що допоки не прийшла ера Інтернету, то й було більше руху на вулицях, тому що журналісти якраз там шукали сюжетів. Це загострений погляд на зміни, які принесла глобальна мережа, є справжнім. З тих пір багато чого змінилося. Відбулися теж зміни в роботі журналістів і в класичному поділі відправника і одержувача змісту. Також змінився спосіб міжособистісних відносин – реальний контакт поступився віртуальному спілкуванню. А це впливає на нашу здатність знаходити та оцінювати інформацію. Колись каталог новинних джерел можна було включити в алфавітний покажчик адресної книги журналіста. Сьогодні класичний підхід не бере до уваги цілого ряду нових розробок побудованих на базі революційних технологічних досягнень, таких як наприклад – пошукові системи, які є для декого знахідкою, а для інших прокляттям сучасності. Якщо тебе немає в Google – тоді ти не існуєш. Однією з ключових навичок, яка сьогодні значною мірою робить корисними вміння читання і писання, став набір кванторів підчас вивчення інтернет-ресурсів. Шанс знайти те, що ми шукаємо підвищує здатність побудови складної схеми зі слів-ключів і селекторів (ком, плюсів, мінусів і т.д.), а не побудова повних речень. Доктор Гарі Смолл з Каліфорнійського Університету, говорить про так зване покоління «цифрових тубільців», тобто людей, що народилися в 90-х роках ХХ століття і пізніше. На його думку, щоденний контакт з технологіями такими як комп'ютер або стільниковий телефон можете змінити спосіб функціонування мозку. Це однаково відноситься як до соціальних відносин (самоізоляція одиниць), як і навичок суто комунікаційних.

Ці перетворення можна побачити у динамічно зростаючих соціальних мережах – віртуальному просторі зустрічей, обміну думок і… почуттів. Напевно, багато хто із нас коли-небудь зустрічав людину, яка йшла по тротуару з рекламними щитами причепленими спереду і ззаду тулуба. Ця ситуація добре ілюструє один із ключових аспектів так званих соціальних медіа, силою яких є люди – в переважній більшості оці справжні, в яких є реальне життя, які створюючи особисті профілі – стають носіями інформації. Вони накопичують навколо себе новини, роблячи їх доступними в той же час для інших. Їхня інформативність вже спочатку має у одержувачів (друзів, знайомих з порталу) значний кредит довіри, а отже – вірогідності. Бо «це хтось, кого знаю, хто своїм лицем, іменем та прізвищем схвалює переді мною якусь інформацію» - підсвідомо виключаємо можливість того, що він хотів зробити гірше собі. Чи це помилкове припущення?

По-перше людина, по-друге – журналіст

Саме в цьому місці вартує звернутися до канонів журналістики, маючи на увазі те, що вони випливають з універсальних і перевірених принципів – не так безпосередньо проектованих на повсякденну реальність, як тих, що виходять з неї і пов'язують два світи (медійний і позамедійний). Журналіст в першу чергу є людиною, тому спершу повинен звертатися до власного почуття відповідальності і сумлінності; і тільки в другу чергу є професіоналом, який відштовхується від канонів журналістики. Необхідність друку частих спростувань підриває довіру до фаху, тому основними вимогами до інформації є її справжність і можливість її перевірки. При створенні репортажу, ретельний журналіст повинен відповісти на п'ять основних запитань: що, хто, де, коли і як. Порядок відповіді визначає те, яким є характер нашої доповіді – чи наприклад відноситься до конкретної людини або події, чи є актуальна і нарешті чи є новиною (текстом, який інформує про абсолютно нові факти), чи ми можемо вважати, що адресанти інформації вже мають деякі знання на цю тему. Золотим правилом BBC є необхідність перевірки отриманої інформації, принаймні в двох джерелах. Також однозначним в новинах є виключення здогадів – така спокуса може з’явитися, коли ми відповідаємо на питання «чому». Підкреслимо ще раз силу конкретики і слабкість узагальнень. Перша визначає якість інформації, друга її деградує.

Один з найбільших газетних магнатів в історії преси, Вільям Рендольф Херст любив повторювати, що «інформація це те, що хтось намагається приховати від журналіста, а все інше це реклама». Це безкомпромісний погляд, але з ним ще складніше полемізувати, наскільки ми більше проникаємо в суть джерел інформації. Як потенційне вогнище новин ми могли би взяти наприклад інтернет-форуми, якщо б не факт, що автори записів залишаються в основному анонімними, а в самій мережі без проблем можна знайти безліч вказівок присвячених темі, як замаскувати IP-номер комп'ютера. Анонімність в мережі є ніби вдягання маски на карнавалі. З її допомогою нам додається мужності, проте частіше меншає автентичності. Інтернет-форуми є також простором, в якому є спеціалісти з «шептаного» маркетингу або майстри зі зв’язків із громадськістю, в народі – піару. Взявши собі фіктивні особистості, схожі на своїх співрозмовників, додають у розмови характерний зміст – популяризуючи продукцію конкретних фірм або ж шляхом ініціації різних дискусій (іноді вони можуть бути, наприклад політичного характеру – пропагандисти чудово себе почувають у реаліях мережі).

Читач пише, журналіст читає

На початку цього десятиліття було надзвичайно популярним поняття громадянської журналістики. Польський журналіст Марек Вольський написав у 2000 році: «Журналісти вже доїдають свій хвіст. Інфострада і повінь телеканалів, забезпечуючи прямі репортажі з будь-якого місця на Землі, захопили професію журналіста у пастку. Журналісти, які взяли участь у цьому божевільному змаганні поплатилися вірогідністю. Парадоксально, але перемогою тут може бути лише вихід із гонки, цілей якої ніхто не може визначити. Повернути довіру, а разом з нею – читача, можна тільки шляхом повернення до поглибленого соціального аналізу, через залучення людей в публічні обговорення та дискусії». Вражаючим було спостереження, як неймовірно швидко ідея громадянської журналістики поступилися місцем набагато простішій формулі залучення читачів через інформаційні платформи. Гасло «з мобільним телефоном будь-хто може бути журналістом» зробило блискавичну кар'єру. Відправка фотографії, відео, SMS або MMS дає неповторний шанс потрапити на шпальти е-версії газети, телебачення та радіо. Це читач дає журналістові інформацію, а редакція читачеві – бонуси у вигляді аудиторії. Існує тільки одне «але»: редакції в гонитві за цитуваннями щораз частіше дозволяють собі порушувати правила про перевірку інформації, наче ліцензія про вірогідність перенеслася на одержувача в якості відправника. Проблема в тому, що він сам має набагато меншу силу впливу, ніж його голос під титулом відомої редакції.

Щоденний перегляд газет, слухання радіо або перегляд телевізора є для кожного журналіста уроком з оперування інформацією, а часто також уроком смирення по відношенню до власної професії. Здавалося б, що вже давно з'ясовано, чим є інформація, як вона повинна бути побудована, але все ж як часто ведуться запеклі дебати з цього приводу. Цікаво, що в епоху Інтернету, який здобуває чергові світові пустелі, як і раніше – це власне традиційна преса генерує новини. Може бути це тому, що журналісти газет, як єдиного неелектронного медіа мають трохи більше часу для виконання своєї роботи. Іншими словами – доступ до стількох людей, скільки потрібно і серйозну з ними розмову. Що б ми не винаходили, як би не любили нові технології, контакт людини з людиною постійно буде основою достовірного інформування.

Міхал Горбулевич